Молодь у Києві запитали, як вони готуються до війни: відповіді, подекуди, шокують

У Київському районі Подолу, який більше асоціюється з хіпстерською атмосферою, ніж із військовою підготовкою, багато молодих людей не почуваються готовими до можливої ​​війни.

У цьому затишному куточку міста, де модна молодь катається на електронних скутерах та обговорює технологічні стартапи у місцевих барах, думки про військову службу здаються далекими та неприродними.

Однак, навіть тут, після запровадження нових законів, спрямованих на підвищення чисельності військових, війна стає дедалі реальнішою. Посилення заходів проти ухилістів і зниження віку призовників до 25 років змушують молодь задуматися про можливий заклик.

Про це розповіли у The Telegraph.

Наприклад, 25-річний Антон Кравцов із Подолу зізнається, що не почувається готовим до військової служби і навіть не хоче думати про заподіяння шкоди іншим людям:

"У мене є друзі, які борються, і я бачу, яку психологічну шкоду це їм завдає. Але якщо мені потрібно йти, я повинен йти".

Для таких молодих людей, як Кравцов, відстрочення призову на військову службу дає можливість продовжити освіту та будувати кар'єру. Однак, в умовах невизначеності та загрози можливого військового конфлікту, багато хто побоюється, що їх пільги можуть бути скасовані, а призовний вік ще більше зменшать.

З огляду на те, що середній вік військовослужбовців в Україні становить уже 43 роки, влада прагне заповнити лави армії новими бійцями, щоб полегшити навантаження на тих, хто вже перебуває на передовій.

Із закликом на службу в українській армії пов'язані не лише військові обов'язки, а й складні етичні дилеми для багатьох молодих людей.

На тлі невизначеності та скепсису щодо перспектив України у військовому конфлікті багато призовників висловлюють свої сумніви та побоювання. 32-річний батько двох дітей "Євген" відверто говорить про свої страхи та тривоги:

"Частково причина мого небажання служити – це погане командування та відсутність боєприпасів, але також я не хочу вмирати ні за що".

"Це важке рішення. З одного боку, я не хочу псувати собі майбутнє, але якщо я не служитиму, то, можливо, у моїх дітей теж не буде майбутнього".

"Іноді в кафе чи барах люди запитують: «Чому ти не воюєш?». Але зазвичай це люди, які насправді самі цього не роблять. Часто справжні солдати, що служили, скажуть вам, що це порожня гра і що ви маєте рацію, що не турбуйтеся".

Тим не менш, для багатьох молодих людей, особливо з технологічних кіл, можливість вибору підрозділу в армії стає компромісом між особистими переконаннями і військовою службою.

Український уряд звернувся за допомогою до некомерційної агенції Lobby X, щоб спростити процес набору військовослужбовців. На сайті агентства розміщено тисячі вакансій для тих, хто готовий приєднатися до армії.

Серед тих, хто розглядає ці вакансії, 17-річний Юрій Бойко, який на початку війни залишив Україну та поїхав до Німеччини. Незабаром йому виповниться 18 років і він розглядає можливість повернутися на батьківщину, щоб взяти участь у захисті країни.

Розповідаючи The Telegraph про свій вибір, Юрій визнав, що вже у 15 років обіцяв собі та своїй родині, що стане бійцем, якщо війна наблизиться до їхнього будинку. Тепер, ставши майже дорослим, він вважає цю обіцянку своїм обов'язком перед Україною і готовий виконувати її:

"Я хотів би стати льотчиком-винищувачем, але якщо я буду потрібен у піхоті, то нехай буде так".

Він додав, що до війни спілкувався у групі WhatsApp із трьома старшими друзями, з якими грав у футбол, і всі вони згодом загинули у бою.

"Я тепер останній, хто залишився живим – вони вирішили не дбати про себе, але віддали все для своєї країни".

Скільки б людей не намагалися уникнути розмов про війну, але вона все одно посідає чільне місце у їхніх розмовах та думках. На площі Подолу також сиділи Влад та Даніель, молоді хлопці, чиї рішення впливали на їхнє майбутнє.

Вони, як і багато інших, стикаються з вибором: залишитися та боротися за свою країну чи шукати притулок в іншому місці. Для Даніеля вибір виявився очевидним: "Або Європа і свобода, або відправлення на війну". Він любить Україну, але також хоче жити.

Такі люди, як Андрій, розуміють, що у цій ситуації нема легких рішень. Він, як військовий медик, чиї руки тремтять від втоми та стресу, знає, що необхідність у підтримці та допомозі тільки зростає.

"Якщо інші українці не приєднаються, то росіяни нас просто розтрощать. Я наляканий так само, як і будь-який інший, хто бореться, але це мій обов'язок".