Бойова медикиня розповіла про розмови з військовими ЗСУ: "Інколи стає так нестримно страшно"

Галина Кенез — старша медсестра бойової роти охорони Закарпатського територіального центру комплектування та соціальної підтримки. Починала свою кар'єру в медичному сфері, закінчивши Берегівське медичне училище, а потім працювала у міській лікарні. Однак з 2002 по 2006 рік Галина відслужила в Збройних силах України. Історію старшої бойової медикині розповіли у пресслужбі Закарпатського ОТЦК та СП.

Під час служби в армії вона отримала вищу юридичну освіту і потім працювала у правоохоронних органах. Галина була першою жінкою з Закарпаття, яка долучилася до бойових дій у зведеному загоні правоохоронців під час АТО. Вона підкреслює, що завжди відчувала потребу допомагати людям, незалежно від того, у медицині чи в поліції.

Під час служби на сході країни Галина пройшла навчання та взяла участь у складних ситуаціях. Вона пройшла міста, які зараз, на жаль, вже зруйновані росіянами.

Перші миті після поранення виявляються критичними, і медик повинен бути здатний діяти без зволікань та правильно. Час відіграє ключову роль у врятованні життя поранених.

"Медик має бути холоднокровним. Потрібно працювати швидко. Саме перші хвилини після поранення надзвичайно важливі. Якщо все зробити правильно, то це врятоване життя. Велику роль грає час. Порівнюючи з цивільним життям, де все сплановано, навіть під час операції все йде за планом, тут у тебе нема чіткого плану і від твого рішення залежить життя людини", — зазначила військовослужбовиця.

Галина наголошує, що важливо підтримувати зв'язок з вояками, коли вони повертаються з передової. Спілкування та підтримка можуть допомогти їм впоратися зі стресом та емоціями. Вона вважає, що важливо не жаліти себе та воїнів, а навчити їх розуміти та контролювати свої емоції.

"Буває у людини стрес, чимось схвильована, а ми поспілкувалися, попили кави й легше стає. Інколи буває, що й о 2-й годині ночі йдемо спілкуємося. Навіть нема конкретної теми. Коли ти спілкуєшся з людиною, то вона відчуває від тебе якийсь позитив, а потім, коли ти сама прокручуєш в собі ці емоції, ту розповідь, інколи стає так нестримно страшно. Намагаєшся пережити разом з хлопцем ці розповіді. Але важливо не жаліти. Інша справа, що треба їх навчити, як жити й давати раду цим емоціям, але ніколи не шкодувати. Вони — герої", — каже Галина Кенез.